• Ukrainian Theater

Войцех Томчик. 'Нюрнберг'. Сцена 1

УТ публікує першу сцену п'єси сучасного польського драматурга Войцеха Томчика, яку прочитали у Львові в #театріЛесі.

 

Режисерка читки: Олена Апчел Перекладачка: Лариса Андрієвська

 

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

ПОЛКОВНИК

ГАНКА

ДРУЖИНА

Сцена 1.

Сцена представляє помешкання у багатоквартирному будинку. Праворуч на просценіумі – передпокій: вхідні двері, захищені кількома засувками, вішак для одягу з іклами дикого кабана замість гачків, слухавка домофона, тумба для взуття. Далі – вітальня: журнальний столик, бібліотека у меблевій стінці. Телевізор, відеомагнітофон, крісла, канапа. Вгорі на меблевій стінці – спортивний кубок. Торшер з абажуром, виготовленим із танкового снаряда. Модель військового гелікоптера, книжки на полиці. Історичні та біографічні серії. На підлозі – шкури тварин: кабан, борсук. На стіні годинник із зозулею у псевдоросійському стилі, з гирями-шишками. Годинник через кожні п’ятнадцять хвилин кукає чотири рази. Завжди саме чотири, не інакше. Тарілки в народному польському стилі «Влоцлавек». Під стіною – акваріум без рибок: пісок, каміння, намистинки повітряних бульбашок.

Далі – двоє двері до інших кімнат.

Перші – звичайні двері, як у будь-якій квартирі – засклені матовим склом. Колись скло тріснуло від протягу – його заклеїли скотчем. Другі – такі самі, як вхідні двері до квартири. Два замки і вічко. Ліворуч на просценіумі – кухня. На стільниці, вкритій клейонкою, дві старомодних електроплитки – круглі чорні диски. Дві підвісних шафки на стіні, ще дві на підлозі. Усі шафки зачинено на висячі замки. Електрочайник. Два вішаки, два кухонних рушники. Дві сушарки для посуду. Відривний календар.

Годинник кукає. Із-за засклених дверей виходить Полковник – чоловік, який давно переступив межу середнього віку, але здається значно молодшим за свої роки. Сухорлявий, енергійний, виструнчений. Штани, сорочка, на ногах шльопки. Полковник сідає у крісло, бере газету, вмикає радіо – чути сигнали сурми з краківського костелу – вимикає. Згортає газету. Відкладає. Підходить до стелажа. Виймає із шухляди нотатник. Потім чорнильницю й «вічне» перо. Повертається в крісло, набирає чорнило у самописку.

Відставляє чорнильницю. Сідає. Підводиться, виходить до кімнати із заскленими дверима. Повертається, дорогою надягає піджак. Відчиняє настінний бар. Бар порожній, там лише кілька келихів. Вглибині бару – дзеркало. Полковник, що не надто просто, намагається оглянути себе в дзеркалі з ніг до голови. Зачиняє бар. Виходить до передпокою. Відчиняє тумбу ключем, виймає пару коричневих черевиків від парадного військового мундира. Взуває черевики, послуговуючись ложкою для взуття, потім ховає ложку і шльопки у тумбу. Зачиняє тумбу на ключ, – у нього велика в’язка різних ключів, – ховає її до кишені.

Сідає, протирає черевики паперовою серветкою.

ПОЛКОВНИК: Ви знаєте, люба пані, що таке ревізіонізм Освенцима? Або – ревізіонізм Аушвіцу? Ви знаєте це?..

Полковник репетирує розмову, спершу буркоче собі попід ніс, потім говорить чітко, дивлячись на крісло навпроти.

ПОЛКОВНИК: Але ви, люба пані, чули це визначення? Ви знаєте, що ревізіонізм Освенцима карається законом, навіть у нас? Особливо у нас.

Дзвінок у двері. Полковник підхоплюється, виходить у передпокій, знімає слухавку домофона, говорить голосом старої немічної людини.

ПОЛКОВНИК: Так… Доброго дня, так, будь ласка.

Натискає кнопку домофона, вішає слухавку, за мить піднімає її знову, припізніло кричить.

ПОЛКОВНИК: Дев'ятий поверх!.. Дев'ятий!

Відпирає засувки на вхідних дверях, відхиляє їх, визирає назовні, на клямці висить кольоровий рекламний буклет, він зриває його. Зачиняє двері, йде до смітника, викидає рекламку.

ПОЛКОВНИК: Ви знаєте, люба пані, що таке ревізіонізм Аушвіцу? Ви знаєте це?

Сідає, зиркає на годинник, підводиться, підходить до дверей, наслухає, знову повертається до столу, поправляє перо й самописку, повертається до дверей. Слухає. За мить чути стукіт і дзвінок. Полковник гукає углиб квартири.

ПОЛКОВНИК: Хвилинку, я вже йду!..

Кілька разів шаркотить черевиками на одному місці. Зазирає у вічко.

ПОЛКОВНИК: Зараз… зараз!

Засуває і знову відпирає засувку, відчиняє двері, за дверима Ганка.

ГАНКА: Доброго дня, пане полковнику! Це я.

ПОЛКОВНИК: Доброго дня, та я бачу, що це ви. Заходьте, заходьте, будь ласка.

Ганка заходить до квартири, роззирається, простягає йому руку.

ГАНКА: Доброго дня, пане полковнику, Ганна Стаховська…

Полковник визирає в коридор, голосно говорить до когось.

ПОЛКОВНИК: Доброго дня, дорогий сусіде, доброго дня!

Зачиняє двері, знову зазирає у вічко.

ПОЛКОВНИК: Ви залишили собі прізвище чоловіка? Доброго дня, Колодій, Стефан Колодій.

ГАНКА: Так, ви знаєте про це?.. Я вже створила собі сяке-таке ім’я, попрацювала на нього… Якби повернулася тепер на дівоче прізвище, то мусила би знову привчати до нього читачів, ну й редакторів.

ПОЛКОВНИК: Я читав би вас, навіть якби ви підписувалися «Ганна Візнер».

ГАНКА: Не всі ж такі обізнані, як ви, пане полковнику.

ПОЛКОВНИК: Мабуть, ваше попереднє прізвище не є таємницею? Правда? Будь ласка, сідайте. Ми маємо час…

Відпускає її долоню, показує на крісло, вони сідають.

ПОЛКОВНИК: Люба пані, ви знаєте, що таке..? Ви… Може, вип'єте чаю або кави?

ГАНКА: Якщо можна, кави. Цей тиск… Ця погода…

ПОЛКОВНИК: Кавуся піде нам на користь. Так точно. Без сумніву. Може, чогось міцнішого?

Підводиться, йде на кухню, перевіряє, чи чайник повний, доливає води із пластикового, трохи позеленілого бутля, вмикає чайник, відмикає висячий замок на шафці, дістає каву, насипає до склянок по дві ложки, потім ховає каву, зачиняє замок, підходить до бару, виймає з бару скляну цукорничку, ставить на стіл, вода закипіла, заливає каву окропом, вкладаючи ложечку до склянок, потім накриває склянки блюдечками. Потім ставить на столик тарілку з печивом. Сідає.

ГАНКА: Ні, дякую, я на машині. Тут же не крадуть, правда?

ПОЛКОВНИК: Крадуть? Рідко. Частіше вночі. А ви не запізнилися.

ГАНКА: Ну ні…

ПОЛКОВНИК: Я приділяю дуже велику увагу таким речам. Може, надмірну. Знаєте, колись казали, що існують два основних прояви того, що людина окомунячилася. Перший із них – це непунктуальність. Будь ласка, чим хата багата…

ГАНКА: А другий? Який другий симптом того, що людина окомунячилася?

ПОЛКОВНИК: Ну, окомунячена людина це така, яка тішиться, що іншим гірше, ніж їй. Ви тішитеся, що інші люди живуть гірше, ніж ви?

ГАНКА: Ні, та чого б…

ПОЛКОВНИК: Бачте, люба пані, ви цілковито вільні від комунізму. Вас не зачепило окомунячення. Взагалі. Звідки ви дізналися про мене?

Підводиться, повертається на кухню, ставить склянки на блюдечка, виполіскує ложечку, повертається до столика.

ПОЛКОВНИК: Будь ласка.

ГАНКА: Ні, я п’ю без цукру. Ви так і казали: окомунячення? І ваші знайомі?

ПОЛКОВНИК: Не соромтеся, у мене є цукор… Що я казав?

ГАНКА: Але я п’ю без цукру… Про комунізацію. Що хтось окомунячився, а хтось ні?

ПОЛКОВНИК: Солодка краща. Кава без цукру несмачна. Будь ласка, не соромтеся. У мене справді є цукор… Ні, та де там, я навіть так не вважав.

ГАНКА: Але я справді п’ю без цукру.

ПОЛКОВНИК: Це неможливо. Вперше бачу когось, хто п’є каву без цукру… у вас діабет?

ГАНКА: Ні, просто я п’ю без цукру, але якби у вас було молочко…

ПОЛКОВНИК: Молочко? Тобто молоко?

ГАНКА: Але якщо це проблема…

ПОЛКОВНИК: Жодних проблем. Молоко, молоко, молоко, молоко? Молочко в мене в холодильнику. Даруйте, я на хвилинку.

Підводиться, виходить до кімнати із заскленими дверима. Ганка, користаючись його відсутністю, виймає із сумочки диктофон, кладе на столик, вмикає, робить пробний запис.

ГАНКА: Раз-раз… Вівторок, дванадцяте жовтня, розмова з полковником Стефаном Колодієм, офіцером військової контррозвідки у відставці, перебуваю у його квартирі.

Зупиняє запис, перемотує, слухає.

ГАНКА (з диктофона): Раз-раз… Вівторок, дванадцяте жовтня, розмова з полковником Стефаном Колодієм, офіцером військової контррозвідки у відставці…

Зупиняє запис, бо полковник повертається з молоком у порцеляновому дзбанку.

ПОЛКОВНИК: Ви хочете записувати? Ми так не домовлялися.

ГАНКА: Вам це заважає? Ми можемо не записувати, пане полковнику.

ПОЛКОВНИК: Не ховайте, чому ви так легко поступаєтеся мені? Я, мабуть, іще не такий старий, щоби ви піддавалися мені в усьому, пані Ганю?.. Гарний день як на жовтень. Бабине літо.

ГАНКА: Ми справді не домовлялися.

ПОЛКОВНИК: Таж я вишколений офіцер розвідки. Хіба я мушу керувати цією розмовою? Я не можу так легко вам піддатися. Звісно, записуйте. Що мені до того. Зрештою, у вас, мабуть, у сумочці другий магнітофон, який вмикається на звук голосу, в черевичках третій, а у зачісці четвертий. Тепер ви, журналісти, маєте таке обладнання, яке навіть не снилося нам у розвідці. Не буду вас обшукувати. Хто розповів вам про мене?

ГАНКА: Ви ж знаєте, я вам казала. Кшиштоф Янковський.

ПОЛКОВНИК: Янковський? Кшиштоф Янковський. Та ну, Янковський? Ви знаєте, що він трохи чокнутий?

ГАНКА: Ні. Це блискучий репортер. На мою думку.

ПОЛКОВНИК: О, вже краще, ви вже мені не підтакуєте. Добре-добре, я чекаю розмови на рівних. Але ви знаєте, що Янковський визнає теорію змови в історії?

ГАНКА: Маячня якась. Вибачте… Теорії змови в історії не існує. Це цілковито заяложений, порожній пропагандистський конструкт. Вигадайте щось цікавіше. Зрештою, ви вишколений офіцер розвідки. Я сподіваюся, ви серйозно ставитеся до мене.

Наливає молока до кави, перемішує ложечкою.

ПОЛКОВНИК: Ну-ну, донечко…

ГАНКА: І це теж, спробуйте, будь ласка, обійтися без доці й донечки. Ще я дуже погано сприймаю «мою дитину».

ПОЛКОВНИК: А ви знаєте, як Янковський поводився при Сталіні?

ГАНКА: Яке це має значення? Ми мусили говорити про полковника, про його втечу з країни, про роботу на американців, Янковський каже, що ви знали його, ви працювали з ним… Або радше… над ним…

ПОЛКОВНИК: Він зрікся своєї родини, у них до війни було три крамниці в Познані буржуї. Коли він уже публічно засудив свого батька-капіталіста, його прийняли до Комуністичної спілки польської молоді. А до Спілки він мусив належати, бо не хотів іти ні в армію, ні на шахту, ні в табори праці, він хотів вчитися. Він навіть був заступником секретаря на факультеті.

ГАНКА: Дуже приємно, що ви згадали про це…

ПОЛКОВНИК: Він знищував людей: цькування безпартійних професорів, доноси, товариські суди. Багато студентів і викладачів вилетіли завдяки йому на шахту, в табори або в армію.

ГАНКА: Він дуже вас цінує. Говорить про вас із повагою.

ПОЛКОВНИК: Про мене? З повагою? Ви й самі, люба пані, бачите, який це брехливий пройдисвіт. Він запекло викривав класових ворогів, людей сумнівного походження, змушував їх безліч разів писати автобіографію, а потім порівнював.

ГАНКА: Як це, таж він був простим студентом?

ПОЛКОВНИК: Цинічний сталінський дуполиз, ви ж знаєте, він мій одноліток, ми всі були занадто молоді, щоби здохнути в лісі, але вже надто старі, щоби повірити в Гуталіна, батька народів.

ГАНКА: Ми мусили говорити про полковника. Про його роль у поваленні Берлінського муру… у завершенні Холодної війни…

ПОЛКОВНИК: Він не був один такий, вони завжди діяли в колективі. Знаєте, що таке колектив? Банда ідіотів зі спілки молоді, посилена кількома мерзотниками з партії. Актив. Коли їм хтось траплявся під руку, вони влаштовували йому карусель. Регулярні допити. Приниження. Кілька прищастих пролаз у червоних краватках публічно знущалися зі свого товариша або науковця. Свого вчителя. Досить було, щоби хтось ходив до костелу. Або якщо дівчина відмовлялася дати такому активістові. Їм важко було давати, хоча б тому, що вони переважно смерділи. Були брудні. Нігті такі… чорні.

ГАНКА: Навіщо ви це розповідаєте? Адже ви служили справі комунізму все своє життя. А Янковський, навіть якщо і скоїв помилки, то потім заплатив за них.

ПОЛКОВНИК: Справді, заплатив? Коли?

ГАНКА: Він сидів у таборі під час воєнного стану. Ви остання людина, яка має право осуджувати його.

ПОЛКОВНИК: Отой наш комуняцький президент, Ґерек, він теж сидів. Шило. Вереск. Пика. Хто їм лише понавигадував такі прізвища? Або – Грудзень, був такий відомий комуняка. Грудзень помер у таборі. То він теж герой?.. Смачна кава?

ГАНКА: Так, а чому ви питаєте?

ПОЛКОВНИК: Бо ви п’єте гірку, я в житті не пив би гіркої. За жодні скарби світу.

ГАНКА: А я п’ю, а я так.

ПОЛКОВНИК: А знаєте, люба пані, я порахував, що написав тоді більш як тридцять своїх автобіографій. І кожна інакша. І я жодного разу не помилився. Я принесу вам якусь. Ви мусите знати, з ким спілкуєтеся.

ГАНКА: Та я знаю, з ким спілкуюся. Знаю, хто ви. Знаю, ким ви були.

ПОЛКОВНИК: Ні, саме цього ви не знаєте.

Підводиться, виходить до кімнати. Коли двері за ним зачиняються, Ганка виймає із сумочки паперову хустинку, витирає нею зуби, ховає. Роззирається, бере склянку, підходить зі склянкою до пальми у великому вазоні. Чути, що в дверях до сусідньої кімнати хтось обертає ключ у замку, двері відхиляються. Ганка поливає пальму своєю кавою. Із-за відхилених дверей чути собачий гавкіт. Ганка обертається в той бік, двері зачиняються, скреготить засув. Ганка ставить склянку з оденками на столик, підходить до дверей, відсувається, стає так, щоб її не було видно у вічко, відчуває, що за її спиною повертається Полковник, озирається.

ГАНКА: У вас гарна колекція розписних тарілок. Це ручна робота?

ПОЛКОВНИК: Казали, що ручна. Влоцлавек. Колись цього було ще більше. Мода на Влоцлавек. Мода минула. Фабрика збанкрутувала, людей на вулицю…

Подає їй два аркуші. Сідають.

ПОЛКОВНИК: Може, ще кавусі?

ГАНКА: Ні, дякую.

ПОЛКОВНИК: Ви так швидко випили, читайте. Може, все ж таки чогось міцнішого?

ГАНКА: Я ж казала, що за кермом. Читаю.

ПОЛКОВНИК: Але вголос, особливо отой старий, це шедевр.

ГАНКА: «Я народився одинадцятого грудня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року в родині безробітного найманого працівника сільського господарства й освітянки на Замойщині…» Ви брехали?

ПОЛКОВНИК: Так, дата народження неправдива, а може, зрештою, й ні. Цього вже ніхто не знає. Решта це найправдивіша правда. Батько був управителем маєтку, мати гувернанткою. У грудні рільники всі безробітні. Ось сюди гляньте, коли ваша ласка…

Підсуває їй другий життєпис, новий машинопис.

ГАНКА: «Послужний список: у лютому 1951 року склав присягу як член підпільної організації «Орел і меч»,і розпочав разом із товаришами виконувати завдання із саботажу й антикомуністичної пропаганди». 1951 року було якесь підпілля?

ПОЛКОВНИК: У Польщі завжди є якесь підпілля, уже двісті років щонайменше. А тоді в кожній порядній школі або при костелі утворювались місцеві осередки опору. Псевдоніми, присяги, конспірація. Рукописні газетки, написи на стінах. Зривання портретів Сталіна, президента Бєрута і Рокоссовського. Всяке таке. Ми мали щастя, трапили на людей, які казали нам, що робити. Може, зрештою, це було й нещастя.

ГАНКА: І що ви робили?

ПОЛКОВНИК: Саботаж і пропаганда, ми тинялися слідом за росіянами, цих лапотників тоді було повно у Варшаві. Потім Радіо Лондон передавало, наприклад, що з такою-то й такою-то акторкою забавляється такий-то й такий-то генерал, який виконував обов’язки поляка. Або де пиячить російський посол Лебедєв, або хто з них любить розважатися з хлопчиками з Червонознаменного ансамблю пісні і танцю. Врешті-решт, навіть вивідали, хто коханка Рокоссовського. Так званого маршала Польщі. Було море сміху…

ГАНКА: І хто це була?

ПОЛКОВНИК: Та облиште, люба пані, вона жива… її діти. Теж живі. Лише позашлюбних дітей Бєрута в Польщі понад десяток. Ще ми голили дикторок із радіо…

ГАНКА: Як це?

ПОЛКОВНИК: Машинкою, під нуль, нормально. Ми елегантно одягалися, купували квіти, нібито ми кур’єри з квіткової крамниці: раз-два – й готово. Під нуль швидко стригти: чік-чік… Один стриже, другий тримає, третій читає вирок. Від імені вільної Польщі…

ГАНКА: Але навіщо?

ПОЛКОВНИК: А навіщо у всій окупованій Європі стригли жінок, які гуляли з німцями?

ГАНКА: Ну, ті… то були зрадниці, вони зрікалися своєї батьківщини й народу.

ПОЛКОВНИК: Власне. Ми теж захищали свою батьківщину. Аж якогось чудового вересневого дня застрелили Мартику. Ви, мабуть, не знаєте, ким він був? Стефан Мартика?

ГАНКА: Знаю, диктор на радіо, «Хвиля 49» або щось таке.

ПОЛКОВНИК: Визначний момент. Не можна було спокійно радіо послухати, бо щомиті вмикалась ота його гавкотня: «Алло-алло, це хвиля 49, ми вмикаємося!» Він оббріхував усіх порядних людей. Пащекував на костел. На підпілля, плював на Польщу. Звісно, він був не сам, були навіть гірші, але підвернувся саме він. Після цього вбивства спецслужби просто показилися. Хапали кого попало. Посипалися репресії, в основному процесі виголосили п’ять смертних вироків, тих людей – а це були студенти, розстріляли, іншим багаторічні ув’язнення, хтось збожеволів, хтось наклав на себе руки. Це ж, мабуть, сумно?

ГАНКА: Це були роки сталінізму. Період помилок і перегинів.

ПОЛКОВНИК: Так? Ще й досі вживають це визначення? Помилки й перегини? Це повний ідіотизм, називати так геноцид: помилки й перегини. Може, ви таки вип'єте чогось ?

ГАНКА: Не соромтеся, будь ласка. Просто я не п'ю. Але мені не завадить, я навіть зрозуміла б, якби випили ви, пане полковнику.

ПОЛКОВНИК: А я не вип'ю, хоч як це прикро для мене. Відпрацьовані журналістські методи: ви гадаєте, як старий хильне, то скаже вам більше? Що перед вами чергова комуняцька підстилка, польськомовний совок, який зможе виплюнути із себе правду тільки після горілки?

ГАНКА: Ні, полковнику…

ПОЛКОВНИК: Я планую розповісти вам усе, без горілки. На жаль. Так я вирішив.

ГАНКА: Тоді розкажіть мені, будь ласка, коли ви вперше зустрілися з полковником? Як ви познайомилися?

ПОЛКОВНИК: Якщо горілочка це проблема для вас, то, може, ще кавусі? Я не купив тістечок, вибачте старому… Не можу їсти фабричних, бо не відомо, що до них кладуть. Ви чули про поліпшувачі смаку із щурячої шерсті?

ГАНКА: Таж не можна вірити всьому, про що ти чуєш?

ПОЛКОВНИК: Може, й не можна. А в цукерні ремонт. Пристосовуються до норм Євросоюзу. Окрема мийка для яєць, окрема для посуду, окремо чоловічий, жіночий гардероби, ліві черевики сюди, праві туди…

ГАНКА: Ні, я не хочу ні горілочки, ні кавусі, ні тістечок, ані цукерочок. Хочу, щоби ви почали розповідати.

ПОЛКОВНИК: Таж я розповідаю. Після вбивства того паяца дурнувата держбезпека показилась, арештовували наліво й направо, хто лише під руку трапився. Зрештою, на Різдво 1952 року загребли мене й мою групу наївні, ми пішли разом до Різдвяної шопки. Поміж нас виявився зрадник.

ГАНКА: Хто?

ПОЛКОВНИК: Це неважливо, він живий і живе цілком непогано. Теж авторитет. У своїй галузі. До певної міри. То була близька мені людина, здається, це називається «друг», якось так, можна сказати.

ГАНКА: Ви зустрічали його потім? Коли вийшли із в’язниці? У трамваї чи на вулиці?

ПОЛКОВНИК: Ні, ніколи. Мене били до свята Трьох Королів. Тобто до шостого січня п’ятдесят третього року. Конвеєр, ну ви знаєте, карцер, ви знаєте, сидіння на табуреті, перевернутому сторч ніжками, стояння по кісточки в гівні, п'яти, пальці, нирки – все по колу. Плювки в обличчя, виривання волосся. Що там іще… пробні розстріли, це ви все, звісно, знаєте. Про це писали в книжках, у пресі, навіть вийшов один вдалий фільм. Це очевидні речі. Не буду вас мучити.

ГАНКА: Це правда, я чула про це й читала. Що сталося після свята Трьох Королів?

ПОЛКОВНИК: Я втратив лік часу. Вони пресували мене далі. Стійка, я розпрощався з нігтями, п’яти обдерті до кістки. Спання при відчиненому вікні. Голод, воші, сморід, гнійні рани, виразки. Ну, ви все це знаєте, люба пані. Не хочу вам набридати.

ГАНКА: Ви мені не набридаєте.

ПОЛКОВНИК: Я зізнався в кінці січня. А може, це був початок лютого. Потім іще два місяці давав свідчення, вичерпні свідчення, чудові свідчення – вийшов би непоганий роман, може, й два. Самі негативні персонажі. Реалістичний, звісно. Я всипав купу людей…

ГАНКА: Товаришів із підпілля, знайомих?

ПОЛКОВНИК: Мої товариші вже сиділи. Обтяжувати їхню долю не було сенсу. Я закладав незнайомих. Так було легше. Вони мені принаймні потім не снилися. Незнайомі люди не мають облич. Коли ти в такій ситуації, це велика перевага.

ГАНКА: Наприклад?

ПОЛКОВНИК: Мене питали про священика з Кельце, я сказав, що він намовляв мене під час сповіді вбити партійного секретаря в Островці. І його родину.

ГАНКА: Стоп, а чому в Кельце?

ПОЛКОВНИК: Бо там викрили шпигунську сіть, спільну сіть Ватикану й Лондона. В курії місцевого єпископа, я в Кельце не бував ніколи в житті, на сповіді теж був лише раз, перед першим святим причастям. Мав отримати за це триста доларів, сто одразу, біля сповідальні, решту після роботи. Долар я вперше побачив у шістдесяті, під час військових навчань. Я зізнався в усьому. Мені було вісімнадцять, може, дев’ятнадцять, а може, й сімнадцять років. У лютому мене засудили до смертної кари. Страта відбулась у камері, процес на параші, знаєте?

ГАНКА: Так, я чула, обвинуваченого садили на унітаз.

ПОЛКОВНИК: У моєму випадку це було відро. Може, в якійсь інший камері й був унітаз, але я сидів на відрі. Вирок виконано сьомого березня. Чоловік у польському мундирі застрелив мене в підвалі на вулиці Кошиковій. Коли гарна погода, я бачу цю будівлю з балкона. Це було сьомого березня 1953 року. Він живий, той чоловік. Через багато років ми пили з ним горілку, кілька відер.

Після засідання у спілці борців. За свободу й демократію. Виявилося, що ми обоє боролися за одне й те саме. Це був бандит. Кримінальник. У час окупації… ну… тієї, німецької він шантажував євреїв.

ГАНКА: Шмальцівник?

ПОЛКОВНИК: Він крав, мордував, а коли прийшли Совєти, став чекістом. Через багато місяців я довідався, що на два дні раніше, ще до того, як я зізнався, помер Сталін, найбільший злочинець в історії людства.

ГАНКА: А Гітлер?

ПОЛКОВНИК: Гітлер? Без сумнівів, він був лише симпатичніший і більш фотогенічний.

ГАНКА: У вас дивні смаки. То вас помилували? Після смерті Сталіна зупинити деякі страти. Я чула.

ПОЛКОВНИК: Мене не помилували. Мене застрелили. Потім, уночі, разом з одним товаришем із моєї групи, з полковником з процесу генералів і з двома солдатами Національних збройних сил вивезли на Служів, де тепер іподром. Вкинули мене до ями. Може, наді мною паркуються автомобілі, може, мчать скакові коні під час перегонів? Часом я замислююся над цим. Де я лежу? А може, мені пощастило більше, й мене закопали під музичною школою?

ГАНКА: Як це?

ПОЛКОВНИК: Колись там було поле, а потім звели будинки, ну й ту музичну школу. Ми з товаришами слухаємо цілими днями, як співають діти. І як вони розучують гами. «Пане Яне, пане Яне, час вставати, час вставати. Всі дзвони б'ють, всі дзвони б'ють, дінг-данг-донг».

Телефонний дзвінок, Полковник підходить до апарату, бере слухавку.

ПОЛКОВНИК: Колодій, слухаю… доброго дня. Так, покличу.

Кладе слухавку на столик, підходить до дверей сусідньої кімнати, двічі стукає, повертається, піднімає слухавку, тримає її на певній відстані від вуха, за мить кладе на апарат.

ПОЛКОВНИК: Дінг-данг-донг.

ГАНКА: І тоді вас завербували? Ви перейшли на другий бік барикад?

ПОЛКОВНИК: Тоді я загинув, насправді. Боягуз це, люба пані, герой, якому трохи не вдалось. Як і багато інших людей, я зрозумів, що проти сили совєтів я не маю жодного значення. Для комуністів не має значення, чи я загину, чи житиму. Вони маніпулювали мільйонами людських життів. Для них одним полячиськом більше, одним менше – це плюнути й розтерти. Звісно, вони мусили виконувати плани з убивств. Квартальні, річні, п’ятирічні. Але одна людина – це прищ. Тоді як для мене моє життя мало значення. Величезне значення. Таке саме значення, як ваше життя, люба пані, має для вас.

ГАНКА: Вас завербували у камері смертників?

ПОЛКОВНИК: У камері смертників. Той офіцер був навіть симпатичний. Говорив без акценту. Ну, майже без акценту. Відчувалося, що довго працював над своєю польською. Не пом’якшував, не казав, що тут «уютно», казав «Львув», а не «Львов», «Менск», а не «Мінск». Власне кажучи, поляк, лише трохи білорус. Він тільки раз сказав «пока что». Це росіянізм, ви знаєте… «Пока что ми залишаємо вас у живих… курсанте Колодій, пока что…»

ГАНКА: Курсанте? Який курсант, що він мав на увазі?

ПОЛКОВНИК: Тоді я цього не знав.

ГАНКА: Ви перейшли на другий бік барикад. Що стало вирішальним?

ПОЛКОВНИК: Вирішальним? А ви не розумієте? Ви витрачаєте цілий капітал на косметику, мабуть, ходите до тренажерного залу, до лікарів, не курите – ви кинули курити. Ви робите це ні для вітчизни, ані заради справедливості, ані для Господа Бога. Ви робите це для себе. Для того, щоб якнайдовше зберегти молодість, здоров'я і красу. Ваше життя теж має вартість для вас. Безмежну.

ГАНКА: Я не питала про вашу мотивацію. Питала, чому саме вам зробили таку пропозицію? Адже не всім давали такий шанс.

ПОЛКОВНИК: Після смерті Сталіна безпека... вони першими зрозуміли, що, можливо, доведеться попустити віжки. Може, вже відчули, що винищувати народ дотеперішніми методами стане неможливо. Що кориснішим для них буде живий, аніж мертвий. Зрештою, я не знаю, це ви в них питайте, люба пані.

ГАНКА: Я питаю у вас, бо ви один із них. Чому вони вибрали вас?

ПОЛКОВНИК: Не знаю. Може, відчули в мені якусь слабкість. Якийсь різновид наївності.

ГАНКА: Наївних не беруть у розвідку.

ПОЛКОВНИК: Він сказав, отой, без акценту, що є поляком, як і я, і що хоче врятувати мене й інших вартісних людей, для майбутності. Для Польщі. Дав зрозуміти, що не завжди все буде так, як є.

ГАНКА: Доволі застаріла ідея.

ПОЛКОВНИК: Це було півстоліття тому. Тоді все було новим – терор, провокації, шантаж. Потім мене обробляв іще один, той узагалі справляв враження довоєнного інтелігента: мовляв, найкращі загинули, треба врятувати все, що можна, з біологічної субстанції нашого народу, історія не закінчилася. Моя служба Польщі не закінчилося, просто матиме тепер іншу форму.

ГАНКА: І що, ви йому повірили?

Дзенькнув телефон, розмову в кімнаті було завершено, Полковник підходить до апарату, бере слухавку, довгий гудок, кладе назад.

ПОЛКОВНИК: Восени 1953 року я вступив до Вищої школи сухопутних військ. Водночас розпочав службу у бюро військової інформації, у контррозвідці. Таємним співробітником. Ви розумієте?

ГАНКА: Розумію.

ПОЛКОВНИК: Не розумієте. Я став курсантом офіцерської школи. А водночас професійним стукачем, який мав стежити за своїми товаришами. За людьми, з якими я їв і спав в одній казармі.

ГАНКА: Кажуть, це була польська розвідка, польська армія.

ПОЛКОВНИК: Так, звісно. В Польській народній республіці тільки «калашникови» були російські. Усе решта польське. На Чехословаччину ми напали, втілюючи польські національні інтереси. Звісно. У робітників ми завжди стріляли в ім'я робітників. Геноцидом завжди керувала партія, яка була і польською, і робітничою. НСДАП теж була німецькою і теж робітничою. Націонал-соціалістична робітнича партія. Хіба що об’єднаною та НСДАП не була.

ГАНКА: Будьте такі ласкаві, не порівнюйте нашу ПОРП до гітлерівської партії. Комуністи не знищили пів-Європи, не розв'язали світової війни.

ПОЛКОВНИК: Точно? А хто напав на Польщу у вересні 1939-ого? Тільки німці? Чи, може, їм хтось допоміг? Хто напав на Фінляндію? Хто знищив два континенти – від Польщі до В'єтнаму й Кореї? Про це вже дозволено навчати у школах.

ГАНКА: У партії було багато порядних людей.

ПОЛКОВНИК: У НСДАП ви теж знайшли би багатьох конформістів, люба пані. Які хотіли нацизму з людським обличчям. Пручалися, наприклад, проти знищення психічно хворих німців. Декотрі. Звісно.

ГАНКА. Ви теж були членом партії.

ПОЛКОВНИК: Ви знайшли ідеальний приклад порядної людини. Таємний офіцер військової інформації. Агент, донощик, часом провокатор. Якби ви лише знали, що я виробляв у шістдесят сьомому, у шістдесят восьмому. І в сімдесят п’ятому. Може, ще кавусі?

ГАНКА: Ні, дякую. Повернімося до офіцерської школи. Ви там зустріли полковника? Ви познайомилися там?

ПОЛКОВНИК: Полковника… він тоді не був навіть лейтенантом, мабуть. Можливо, я його бачив раз або два. Але я не про це хотів говорити.

ГАНКА: А я хотіла б говорити саме про це. Про його значення в історії. І про те, що в Польщі він досі є контроверсійною постаттю. Людиною, яка розділяє громадську думку. Про таку розмову ми з вами домовлялися, ви, пане полковнику, і я.

ПОЛКОВНИК: Домовлялися? Ви досі вірите чоловікам, люба пані, у вашому віці?

ГАНКА: Я не маю часу на жарти. Особливо на бородаті.

ПОЛКОВНИК: Я ніколи в житті не насмілився б жартувати з вами. Ви серйозна людина. Серйозна журналістка. Ви ж, мабуть, не цікавитеся полковником тільки заради того, щоб отримати гарну стипендію в Америці? А за нагоди видати бестселер, може, не такий популярний, як кулінарні книжки, але майже такий. Ви серйозна людина, ви сприймаєте світ серйозно, я теж, отож прошу вас вислухати мене.

ГАНКА: Я слухаю вас, пане полковнику, й не знаю, куди ви хилите. Ми мусили говорити про декого іншого, не про вас.

ПОЛКОВНИК: Хоча така поїздка вам придалась би. Звісно, фінансове вливання теж, але передусім поїздка. Кожна людина, яка мислить, мусить час до часу вириватися з Польщі. Кажу вам. Відчути дистанцію, розслабитися, подихати іншим повітрям. Треба подумати про якусь круту стипендію. Може, Фулбрайт або Фундація Костюшка? Я подумаю.

ГАНКА: Я нікуди не збираюся.

ПОЛКОВНИК: Батьки з дитинства відправляли вас на англійську, є така гарна стипендія для журналістів: інтенсивні зустрічі з політиками. Практика в CNN або у великій газеті. Великі добові. Не якісь там подачки для шмаркачів. Нормальні готелі, а не нігерські халупи для стипендіатів із третього й четвертого світів. Ви видали би книжку інтерв’ю: Кіссінджер, старий Буш, Тед Кеннеді, Норман Подгорець, Джиммі Картер, наш Рафал Бжоска, звісно. Це забезпечило б вас на все життя. Тут.

ГАНКА: Ви даєте мені зрозуміти, що можете організувати журналістську стипендію у Штатах? Ви, офіцер народної армії у відставці?

ПОЛКОВНИК: Ага. Гей, бистра водо… Саме це я даю вам зрозуміти. Ви дивуєтеся? Ви справді не вірите, що таємні служби можуть допомогти в такій справі? Скільки вам років?

ГАНКА: Ми живемо у вільній країні…

ПОЛКОВНИК: Безумовно. Але щось для когось організувати можна досі. Когось підштовхнути, когось пригальмувати. Ви не вірите, що в мене є такі можливості?

ГАНКА: Це не має значення, у що я вірю, а в що ні.

ПОЛКОВНИК: Це, власне, має значення. Не для вас, для ваших читачів. Те, як ви бачите світ, має велику вагу для інших людей. Ви є їхніми очима й вухами. Якби не Франц Кафка, багато хто з нас не відчував би трагізму й безглуздя людської долі.

ГАНКА: Ви за сумісництвом ще й теоретик літератури, а може, черговий видатний мовознавець?

ПОЛКОВНИК: Браво! Ви таки маєте уявлення про історію. Може, ви ще й хочете дізнатися, хто я такий? Як я прожив своє життя, що робив?

ГАНКА: Даруйте, ви, мабуть, можете розповісти багато цікавих історій. Але попри все, мене більше цікавить полковник.

ПОЛКОВНИК: Він полковник, я полковник. Він служив, я служив. Хіба вам не однаково?

ГАНКА: Даруйте, але ні.

ПОЛКОВНИК: Я тільки пожартував. Ви мене розчаровуєте, пані Ганко. Адже вас, журналістів, навчають того самого, що й нас: дати виговоритися. Ключове правило в роботі журналіста і шпига – дати виговоритися.

ГАНКА: Мене ніхто не навчав журналістики. Принаймні такої.

ПОЛКОВНИК: Може, це й добре. Отож. 1953-ого року я, рятуючи власне життя, зламав таємну присягу, зрадив товаришів і батьківщину. Почав працювати на користь чужої імперії і злочинної, смертовбивчої системи. Я дуже вам набрид?

ГАНКА: Куди ви хилите?

ПОЛКОВНИК: Це була весна 1953 року. Уже після корейської війни, після того, як мільйони українців заморили голодною смертю. Після того, як вивезли та знищили солдатів Армії Крайової. Звісно, я знав, хто стріляв у Катині. Всі знали. В Совєтів уже була ядерна зброя. Уже кілька місяців я був повнолітнім. І не міг мати ілюзій: Совєти намагалися знищити мій народ, а у глобальному плані підкорити весь світ. Зрештою, вони й не приховували цього – відверто казали про світову революцію, про визволення трудових мас. Коли вони казали «революція», то мали на думці ліквідацію суспільних класів і окремих народів, а це означає геноцид. Визволення трудових мас це, звісно, їхньою мовою означає повсюдну рабську працю – ви чули про Камбоджу? Або про Архіпелаг ГУЛАГ?

ГАНКА: Куди ви хилите?

ПОЛКОВНИК: Скільки на тій касеті? Хіба ви не мусите перевернути її?

ГАНКА: Там є автореверс, вона сама перевернеться.

ПОЛКОВНИК: Ви ще не здогадуєтеся? Адже це зрозуміло.

ГАНКА: Певно, шпигам можна здогадуватися. Журналіст мусить дізнаватися. Чого ви хочете?

ПОЛКОВНИК: Я хочу нового Нюрнбергу. Все просто. Не буду вас ображати запитанням, чи ви знаєте, що таке Нюрнберзький процес.

ГАНКА: Ви хочете Нюрнберга для комуністів? Тільки й усього? Як ви збираєтеся домогтися цього?

ПОЛКОВНИК: Нюрнберг для комуністів – це навіть непогано звучить. Але в моєму віці людина вже не накреслює собі таких амбітних цілей. Зрештою, мені начхати на комуністів.

ГАНКА: То чого ви хочете, пане полковнику?

ПОЛКОВНИК: Я хочу Нюрнберга для себе. Хочу, щоб мене засудили.

ГАНКА: Вас?

ПОЛКОВНИК: Так, мене. Я вже згадував, що зрадив батьківщину. Брав активну участь у репресивному апараті злочинної системи. Знищував людей. Не лише в п’ятдесяті. Мене спокійно можна визнати вбивцею з-за письмового столу. Я хочу, щоб мене засудили. Мабуть, я маю право на це?

ГАНКА: Певно, що так. Ви все розповісте, я це опублікую, і громадська думка винесе вам вирок. Ви так собі це уявляєте?

ПОЛКОВНИК: На жаль, ми не розуміємо одне одного – йдеться не про якийсь моральний або політичний осуд. Мені потрібен справжній суд. Процес про злочин проти людяності. З прокурором, суддею й адвокатом. Суд із вироком від імені Республіки Польща. Справжній суд. Такий, перед яким стають убивці й ґвалтівники. Як і вони, я маю право на справедливий процес. Тільки що хтось інший мусить написати заяву про вчинення злочину. І це будете ви, пані Ганно. Саме ви.

ГАНКА: Я? Чому я?

ПОЛКОВНИК: А чому не ви?

ГАНКА: Ми гаємо час. Я ні на кого не писатиму доносів. Не доносила, не доношу й не збираюся доносити.

ПОЛКОВНИК: Це не буде доносом. Досить заяви про вчинення злочину.

ГАНКА: Все одно.

ПОЛКОВНИК: Якби ви зустріли вбивцю на вулиці, вбивцю, який перебуває у розшуці, людину, яку показували вчора в новинах, то що – ви не викликали би поліцію?

ГАНКА: Це зовсім інша річ. Ви не є злочинцем у розшуку.

ПОЛКОВНИК: Ні, а мав би бути.

ГАНКА: Це не моя справа...

Вона вже біля дверей, іще повертається по диктофон, він зостається на місці. Вона змагається з численними замками.

ПОЛКОВНИК: Це ваша справа.

ГАНКА: Ні.

ПОЛКОВНИК: Так.

ГАНКА: Ні.

ПОЛКОВНИК: І вас не цікавить, люба пані, як я прикінчив майора Міхала Візнера?

Ганка відходить від дверей.

ГАНКА: Ви знали мого батька?

Полковник виймає з кишені медаль.

ПОЛКОВНИК: Звісно. І я його знищив. Прикінчив. Ось, будь ласка, медаль до сорокаліття Польської Народної Республіки – 1984 рік, це ж за вашого батька, правда? Ваш батько помер у лютому? У лютому, медаль мені дали 22 липня. Звісно. Це теж тільки моя проблема?

ГАНКА: Хто ви такий?

ПОЛКОВНИК: Полковник Стефан Колодій, я вам уже представлявся. У мене було завдання усунути Міхала з армії. Тихо, без шуму й тим більше без суду. Ну я й усунув. У якомусь сенсі.

ГАНКА: Завдання? У війську це називається «наказ», якщо я не помиляюся. Хто віддав такий наказ?

ПОЛКОВНИК: Ніхто. Це висіло в повітрі, були усякі такі недомовки, натяки. «Що він там досі робить?» Невинні запитання, вони переставали бути невинними, коли їх ставив генерал. Або совєтський полковник. Хрест на кар'єрі, жодних нагород.

ГАНКА: Хто віддав вам наказ прикінчити мого батька?

ПОЛКОВНИК: Такого наказу не було, ви ж знаєте, що такого наказу не могло бути. Атмосфера така була…

ГАНКА: Наказу не було?

ПОЛКОВНИК: Ні.

ГАНКА: Отож це ви так вирішили, чи все ж таки хтось інший?

ПОЛКОВНИК: Я. Певно, що я. Ви напишете заяву про злочин? Ви хочете дізнатися, що у вашому житті відбулося насправді, а що було лише операцією таємних спецслужб?

ГАНКА: Добре, я вийму диктофон. А ви розповісте мені про мого батька. Й кінець.

ПОЛКОВНИК: Ні, не виймайте, будь ласка. Я розповім вам усе або нічого. Це не ви тут диктуєте умови. Пані Ганко, до побачення. Повертайтеся, будь ласка, коли будете готові. Я не жартую. Я справді його прикінчив. До побачення.

ГАНКА: Але я мушу знати…

ПОЛКОВНИК: Розклад зрозумілий: усе або нічого. Ми домовилися…

Завіса. Далі буде...

 

Переклад здійснено за підтримки Польського інституту в Україні.